Список публикаций: Міжетнічна толерантність

МІЖЕТНІЧНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК ПОКАЗНИК КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Міжетнічна толерантність разом із етнокультурними дистанціями та  правовою захищеністю етнічних спільнот є показником процесу міжетнічної інтеграції та консолідації українського суспільства. "Оскільки інтеграція є перманентним процесом, її показники необхідно відстежувати на постійній основі", зокрема за допомогою соціологічного моніторингу [1, c.3]. Але соціологічний моніторинг є лише першим етапом управлінських рішень, на якому науковими установами або тимчасовими творчими колективами розробляється концептуальна модель розвитку етнонаціональних відносин. На підставі концепції розробляється програма етнонаціонального розвитку. На другому етапі відбувається всенародне обговорення та законодавче оформлення принципів та норм етнонаціональної політики. Лише на третьому етапі здійснюється практична реалізація прийнятих рішень та законоположень. Ця стадія є обов"язковим завданням виконавчих органів усіх рівнів.

Україна пройшла декілька етапів розробки програми етнонаціонального розвитку. На кожному етапі встають три взаємопов"язаних питання: дослідження, всенародного обговорення та регулювання етнонаціональних відносин. Перше питання покладено на соціологів та етнологів, друге - на представників ЗМІ та громадські організації, третя - на представників різних гілок влади. Досвід взаємодії всіх акторів показує певну кількість проблем. Однією з фундаментальних проблем є те, що всі вони розмовляють "власними мовами", які відображають їх особисті позиції та відповідають їх особистим або корпоративним інтересам.

Мета статті - визначити основи взаємодії між різними акторами процесу націобудівництва та поширення міжетнічної толерантності в Україні. Для наближення до мети потрібно вирішити наступні завдання: розглянути внесок соціологів, представників ЗМІ та влади у процеси дослідження, обговорення та регулювання етнонаціональних відносин; надати рекомендації з покрашення їх взаємодії у поширенні міжетнічної толерантності в Україні.

Толерантність (від лат. tolero, tolerare) – переносити, тримати, терпіти, утримувати [2, c. 1017]. При соціологічному підході толерантність досліджується як соціальне явище, обумовлене певними соціально-економічними і політичними відносинами, традиціями міжетнічного спілкування, рівнем політичної і гуманітарної культури суспільства. Найбільш  надійним методом соціологічного дослідження вважається шкала соціальних дистанцій Еморі Богардуса (Emory Bogardus). Автор теоретичної концепції вимірювання етнічних (расових) дистанцій – Роберт Парк (Robert Park), вважав соціальні та расові дистанції продукт упередженого ставлення до «інших». «Ми зазвичай звертаємося до упередження, що здається потім приблизною, інстинктивною і мимовільною диспозицією, щоб підтримувати соціальні дистанції. Ці дистанції у нашому демократичному суспільстві, прагнуть перейти на виключно індивідуальний рівень» [3, c.344].

Перше експериментальне вимірювання міжетнічних дистанцій, зроблене Еморі Богардусом ще у 1925 році показало практичну відсутність дистанцій між етнічними групами та націями, що розмовляють англійською мовою (англійцями, шотландцями та ірландцями) та значні антипатії у стосунках із турками, неграми, мулатами та японцями. На думку Богардуса, негативні відгуки про турків що були отримані від респондентів, «не засновані на будь якому особистому знанні про них». Ніхто з респондентів ніколи не бачив «живого турка у поганому настрої». Велика дистанція респондентів трималася виключно на уяві, що вони отримали «від вогненних заголовків газет, від журнальних  статей про турецькі звірства до безпорадних місіонерів, про турецьку відразу до нашої культури» [4, с.217-220]. Таким чином, вже перше експериментальне вимірювання міжетнічних дистанцій повністю підтверджувало теоретичні припущення Роберта Парка про упередженість в оцінці міжетнічних дистанцій та рівня міжетнічної толерантності.

Українська дослідниця міжетнічних дистанцій Н.В.Паніна, яка адаптувала шкалу Е.Богардуса до українських умов, прийшла до наступних висновків: «Зіставляючи тенденції у динаміці індексів національного дистанціювання в Україні й Сполучених Штатах (нагадаю, що в США з 1926 до 1966 року цей показник поліпшувався, а в Україні з 1992 до 2002 року - погіршувався)» Це, на думку Н.Паніної, пов"язано з історичними особливостями формування США та України. США споконвіку вбачала своє завдання у розбудові відкритого демократичного суспільства, а Україна вперше цілковито звільнилася від зовнішнього тиску. «Головною метою молодої держави було - вибороти право на незалежність. Утім, виявлена тенденція в орієнтації масової свідомості на “замикання у власній шкаралупі” глибоко безперспективна у плані розвитку сучасної цивілізованої держави» [5; 6].

За результатами багаторічного моніторингу Н.Паніна прийшла до висновку про «збереження високого рівня національного ізоляціонізму та ксенофобії». В Україні, стверджує вона, зберігається  «мирне співіснування» людей різних національностей. «У конфлікті з людьми, які ображають чужу національну гідність, як і раніше, доводиться вступати невеликій частині населення. Водночас залишається високій рівень національної відокремленості населення України. На початку 2005 року спостерігалося певне зниження поширеності ксенофобних установок стосовно  більшості національностей, що позначилося на загальному рівні національної відокремленості, який трохи знизився (із 5,3 до 5,1 бала за семибальної шкалою Богардуса). Утім, доволі високий рівень національної відокремленості, ізоляціонізму й поширеності ксенофобних установок у масовій свідомості населення України є серйозною перешкодою на шляху до відкритого демократичного суспільства» [5, с.155].

Приблизно такої же оцінки до 2007 року дотримувався інший український дослідник етнічної толерантності - В.І.Паніотто. За його думкою: "Із 1991 -го по 2007 рік рівень ксенофобії в Україні суттєво зріс. Найменш неупереджено відношення серед населення України до україномовних українців, потім ідуть російськомовні українці, потім росіяни і білоруси. Потім з великім відривом слідують євреї, французи, канадці, американці, а потім - деяким відривом - негри та роми" [7, с.211]. На відміну від методу Н.Паніної, "індекс толерантності" та "індекс ксенофобії" розраховується як середня соціальна дистанція від всіх етнічних груп, які приймають участь в опитуванні. Разом з тим, В.І. Паніотто визнає той факт, що "ксенофобія як упередження по відношенню до чужих взагалі, і антисемітизм як одне з проявів ксенофобії є складним багатовимірним явищем, вони не можуть бути описані лише одним-двома індикаторами. Для вимірювання рівня ксенофобії і антисемітизму потрібні спеціальні дослідження, що включають як мінімум 40-60 змінних" [7, с.198]. В Україні подібних досліджень не існує і тому немає можливості надати абсолютну оцінку рівню толерантності або ксенофобії.

 Дослідження «Регіональна толерантність, ксенофобія і екстремізм в Україні в 2012 році», проведено Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення Інституту прав людини і запобігання екстремізму та ксенофобії (IHRPEX) у період з 5 по 23 листопада (польовий етап з 9 по 19 січня) 2012 року, продемонструвало, що "в цілому міжетнічні відносини можна характеризувати як помірно відчужені. Протягом 2012 року вони зазнали незначних змін, головним чином у напрямку зменшення дистанції стосовно представників слов"янських етносів, євреїв і кавказців (при опитуванні ми використовували етнічну класифікацію, зрозумілу більшості респондентів, тобто повсякденну етнічну категоризацію, яка транслюється, зокрема, через ЗМІ)" [8].

Незважаючи на фактичні результати соціологічного дослідження, які показали помірне покрашення рівня толерантності, як раз в трансляції результатів через ЗМІ були зроблені прямо протилежні акценти. Так, інформаційна агенція УНІАН, посилаючись на  "Дзеркало тижня", наголосила, що "социологи замеряли национальную вражду по 7-балльной шкале" [9]. Відносно точне вимірювання соціологами етнічної толерантності та ксенофобії з метою привернення уваги легко перетворюється у вимірювання ворожнечі та формує громадську думку у негативному  напрямку. В інших ЗМІ пролунали  не набагато більш толерантні висловлювання про те, що "украинцы в целом толерантны, однако не любят цыган, негров, азиатов и арабов". Причому такі заяви робляться на фоні результатів того ж самого дослідження про те, що "65% опитаних вважають, що політики повинні нести відповідальність за дискримінаційні висловлювання. 24,9% вважають, що дискримінаційні висловлювання є неприпустимими, але не караними. 4,3% вважають, що пересічні громадяни мають право на подібні висловлювання, а політики - ні. 5,8% респондентів вважають дискримінаційні висловлювання одним із проявів свободи слова" [10].

Результати багаторічного моніторингу міжетнічних відносин в Закарпатської області показує більш високій рівень міжетнічної толерантності ніж у загальноукраїнських дослідженнях [11; 12].  Це підтверджує припущення відомої "гіпотези контакту" Г. Олпорта, згідно якої, безпосередні контакти між членами різних соціальних груп сприяють зниженню ворожості в їх стосунках. Гіпотеза заснована на припущенні, що негативні стереотипи щодо членів аутгрупи виникають через нестачу контакту з ними, оскільки точність їх сприйняття членами інгрупи прямо пропорційно залежить від інтенсивності міжособової взаємодії між членами різних соціальних груп. Загальноукраїнські дослідження міжетнічної толерантності вивчають, як правило, лише негативні стереотипи членів етнічних аутгруп, які ніколи не мали безпосереднього контакту з представниками інших етносів, але мають упереджене ставлення до них завдяки ЗМІ.  

Таким чином, на третьому етапі управлінських рішень щодо захисту прав етнічних меншин та забезпечення державної етнонаціональної політики, виникає певна колізія між головними акторами цього процесу. Представникам законодавчої влади потрібно формувати засади державної етнополітики, спираючись на відносно точні результати соціологічних досліджень упередженої громадської думки про рівень етнічної толерантності та ксенофобії. Враховуючі, що інтереси народних депутатів та представників інших гілок влади обумовлені значною адміністративно-правовою відповідальністю, цілком зрозуміла  їх прихильність до збереження цілісності соціальних структур за рахунок обмеження прав окремих національних меншин. Завдяки цьому, захист прав окремих етнічних та національних меншин може вступати у конфлікт з інтересами державного будівництва або національної безпеки Україна на певному етапі її розвитку.

Результати контент-аналізу парламентських слухань Верховної Ради України "Етнонаціональна політика  України: здобутки та перспективи", які відбулися  11 січня 2012 року, показали, що акцент обговорення перенесено з питання міжетнічної толерантності на питання захисту прав національних меншин. У процесі парламентських слухань найбільш часто вживаються поняття: "національні меншини" (0,68-0,74%), "права" (0,37%), "політика держави" (0,33-037%), "питання розвитку" (0,23%), "етнополітика (0,22%), "забезпечення" (0,18%), "етнонаціональна" (0,17%), "держава" (0,17%), "культура" (0,16%), "мова" (0,16%) та інші. Поняття "міжетнічні" (відносини)  "толерантність" та "нетолерантність" зустрічається у тексті парламентських слухань тільки по 14 разів, що складає 0,02% від загальної кількості слів. За допомогою корелятивного аналізу встановлено, що мова може йти або про захист прав національних меншин, або про забезпечення державної етнополітики.

На останньому рівні прийняття рішення питання регулювання етнонаціональних відносин виноситься з наукової і політичної площини у юридичну. Головним аргументом такого перенесення є те, що поняття "національна меншина", на відміну від поняття "етнічна група", є юридично закріпленою в Конституції України. Такий підхід максимально знеособлює різнобарвність етнічних груп України до рівня громадян, які не є представниками титульного етносу. Перенесення питання етнонаціонального регулювання з соціально-політичної площини в юридичну підштовхує до зміни інтегративної моделі етнонаціональної політики на асимілятивну. Це зменшує роль соціології та публічного обговорення в розробці концептуальної моделі етнонаціонального розвитку України, зводить її стратегію до рівня оптимізації механізму адміністративно-правового регулювання.  

Таким чином, міжетнічна толерантність етнічних спільнот може бути  показником консолідації українського суспільства у випадку визнання етнаціональних спільнот рівноправними суб"єктами політичних, правових та майнових відносин.  Міжетнічна толерантність бути  показником консолідації українського суспільства за допомогою неупередженого соціологічного моніторингу етнонаціональних дистанцій лише в місцях компактного проживання етнонаціональних спільнот. Це піднімає значення регіональної етносоціології, зменшує адміністративний тиск на місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування з приводу регулювання етнонаціональних відносин.

Перспективи взаємодії між різними акторами процесу націобудівництва та поширення міжетнічної толерантності в Україні відкриваються за умови введення правової відповідальності за дискримінаційні висловлювання щодо національної гідності представників різних етнонаціональних груп як з боку політіків, так і збоку ЗМІ. Прийняття рішень щодо етнонаціональних відносин має спиратися не лише на принципи етнонаціональної політики але й потреби їх регулювання за допомогою етнонаціонального менеджменту на регіональному рівні. 

Список літератури:

1. Євтух В.Б. Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українському  контексті / В.Б. Євтух, В.П. Трощинський, Л.О. Аза. — К.: 2003. — 79 с.

2. Дворецкий И. Х. Латинско-русский словарь. – М.: Высшая школа, 1976. – 1096 c.

3. Park R.E. The Concept of Social Distance As Applied to the Study of Racial Attitudes and Racial Relations // Journal of Applied Sociology, 1924. - Vol. 8. - P. 339–344.

4. Bogardus E.S. Social Distance and Its Origins // Journal of Applied Sociology, 1925. - Vol. 9.  - P.216-226.

5. Паніна Н.В. Українське суспільство 1994-2005: соціологічний моніторинг – К.: ТОВ «Видавництво Софія», 2005. – 160 с.

6. Панина Н.В. Факторы национальной идентичности, толерантности, ксенофобии и антисемитизма в современной Украине // Социология: теория, методы, маркетинг. 2005.  №. 4. С. 26-45.

7. Паниотто В. Динамика ксенофобии и антисемитизма в Украине (1994-2007) / Владимир Паниотто // Социология: теория методы, маркетинг, 2008. - №1. С.197-214.

8. "Региональная толерантность, ксенофобия и права человека в Украине в 2012 году". Аналитический отчет по результатам исследования [Электронный ресурс]. -Режим доступа: www.ihrpex.org/upl/doc/zvit_sich_2013_58_ros_60.docx

9. Социологи замеряли национальную вражду по 7-балльной шкале [Электронный ресурс] // Інформаційна агенція УНІАН від 14.02.2013. - Режим доступу: http://www.unian.net/news/553256-sotsiologi-zameryali-natsionalnuyu-vrajdu-po-7-ballnoy-shkale.html

10. Украинцы в целом толерантны, однако не любят цыган, негров, азиатов и арабов [Электронный ресурс] // ZN,UA від 13.02.2013. - Режим доступу: http://zn.ua/UKRAINE/ukraincy-v-celom-tolerantny-odnako-ne-lyubyat-cygan-negrov-aziatov-i-arabov.html

11. Пелін О.В. «Нелегальні мігранти»: виклик часу чи регіональна проблема Закарпаття? / О.В.Пелін // Науковий вісник Ужгородського університету, Серія: Політологія. Соціологія. Філософія. Вип. № 9, - 2008. - С.195-198.

12. Пелін О.В. Міжетнічні дистанції як проекції на можливі міжнаціональні стосунки / О.В.Пелін // Вестник Одесского національного университета. Том 16. - Выпуск 10. Соціологія і політичні науки, 2011. – С.348-353.

13.  ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ "Етнонаціональна політика  України: здобутки та перспективи" [Электронный ресурс] // ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ. Офіційний портал від 11.02.2012 року.  - Режим доступу: http://rada.gov.ua/news/Novyny/Parlamentski_slukhannya/55387.html